У XVIII сторіччі в Європі сотні тисяч людей щорічно гинули від віспи, а третина з тих, що вижили, ставали сліпими. П’ять європейських монархів вбила віспа протягом лише одного того ж самого сторіччя, включаючи російського імператора Петра ІІ.

  Як ми вже знаємо, справжня вакцина проти цієї страшної хвороби з’явилася лише в 1796 році завдяки британському лікарю Едварду Дженнеру. Про це авторитетно пишуть нам всі підручники. Але тому передували не менш цікаві та захопливі події, пов’язані із тендітними жіночими пальчиками,  проникливим розумом, інтригами та пригодами, про які нам розповідає мікробіолог Ольга Янєва.

  Жила-була у Британії одна англійська аристократка - леді Мері. І хтозна, як би склалася її доля, якби не любов до книг в дитинстві та пристрасть до, як тоді вважалося, типово чоловічої справи (так, ми також були вражені) — вивчення латини. Мабуть, навчання таки незворотньо впливає на людський мозок та впевненість у собі, бо Мері помахала ручкою жениху, якого для неї так ретельно обирав батько — справжній англійський маркіз, і втекла із милим серцю Едвардом Монтагю.

  Через деякий час Едвард був призначений англійським послом до Османської імперії і вони разом з Мері поїхали до Стамбулу. І поки чоловік сумлінно ходив на роботу, дамочка не нудьгувала, а всіляко вивчала, досліджувала і описувала місцеві звичаї, побут та культуру, що лягло в основу її легендарних «Листів з турецького посольства». 

  Будучи в Туреччині, вона дуже вдало використала всі можливості, черпаючи знання із, здавалося б, обмеженого та утискуваного “жіночого” простору. Однак, до речі, жінки Сходу також знайшли, за що пожаліти жінок прогресивного Заходу — якось у лазні коліжанки Марго були шоковані слідами корсету на її тілі і в один голос заявили, що нема нічого страшнішого за жорстоких англійських чоловіків, які змушують своїх жінок так знущатися над своїм тілом. 

  Перебування у Стамбулі стало доленосним не лише для молодої пари, а й для всієї Британії, бо саме там Мері вперше спостерігала за процедурою варіоляції, яка здавна була відома на Сході.

  Варіоляція полягала у внесенні інфекційного матеріалу (корочки або гною з пустул вже хворої на віспу людини) в подряпини, зроблені на шкірі або іноді в носову порожнину людини, що не хворіла на віспу. Така процедура призводила до захворювання, але в легкій формі, після чого формувався імунітет і організм вже не був вразливий до смертельної хвороби. 

  Для Леді Мері віспа не була порожнім звуком, бо від неї помер її брат. Сама ж Мері також захворіла та важко перенесла цю хворобу, яка відібрала, може для когось, найдорожче - її жіночу красу, залишивши потворні шрами на всьому тілі на все життя. Однак слід сказати, що це не зменшило привабливості для чоловіків - завдяки гострому розуму та харизмі Мері завжди привертала натовпи шанувальників.

 Отже Мері, побачивши, як в Османській імперії захищаються від віспи, вмовила лікаря при посольстві таємно від свого чоловіка провести варіоляцію свого п’ятирічного сина Едварда. Слід сказати, що варіоляція то далеко не теперішні всіляко перевірені вакцини, смертність від них також мала місце, хоч вона і не йшла ні в яке порівняння із смертями від самої епідемії віспи. 

  Після повернення до Лондона, коли в місті із жахом заговорили про новий спалах епідемії віспи, через три роки той самий лікар варіолював молодшу дочку леді Мері. Три лікарі королівського двору уважно за тим спостерігали і згодом цей метод був перевірений на семи в’язнях, засуджених до страти (такі вони суворі доклінічні випробування минулих століть. пс: в’язнів на радощах звільнили). Варіоляцію підхопили місцеві “лідери думок” - дружина принца Уельського, майбутня британська королева Кароліна наказала провести варіоляцію свого старшого сина та двох дочок. Прийняття варіоляції королівською родиною призвело до популяризації та поширення процедури в Британії, а пізніше і за її межами. Згодом британський лікар та політик Томас Дімсдейл здійснив подорож до Петербургу, де він провів варіоляцію російської імператриці Катерини Другої, її сина Павла та 140 провідних осіб при царському дворі. Наприкінці 18-го сторіччя варіоляція набула загального схвалення та вважалася одним з найважливіших відкриттів в медицині того часу.

  А трохи згодом, пан Дженер використає для щеплення не людську, а коров’ячу віспу та зробить процес щеплення ну зовсім простим та безпечним, як нам на манікюр сходити. 

  Родинне життя Мері було позбавлене інстаграмної ідеальності — її син неодноразово втікав із Вестмінської школи та чимало допікав обом батькам. А донька, мабуть, успадкувавши бунтарські гени матері, вийшла заміж за хлопця, якого не схвалили батьки. Сама ж Мері, втомившись від того всього, закохалася в італійського красеня, просвітника, письменника та за сумісництвом графа Франческо Альгаротті, більш ніж на 20 років молодшого за неї. Кілька років з ним полистувавшись,  Мері, зіславшись на проблеми із здоров’ям та бажанням його підправити цілющим кліматом півдня Франції, їде в Італію до коханого Франческо, але зустрітися їм вдається лише 2 роки потому і роман триває недовго. Мері продовжила подорожувати Європою та переписуватися із своєю дочкою на теми філософії, літератури та питання освіти та виховання дівчат. Через декілька років Мері осідає в Італії з новим коханцем, теж італійцем, значно молодшим за неї. Отримавши звістку про смерть чоловіка, повертається до Лондона, де прилаштовує в надійні руки свою цінну збірку листів, які вже після її смерті вийдуть як «Листи з турецького посольства» і сама згодом помирає. 

  Леді Мері залишилася відомою у науці як такий собі прометей вакцинації, а в літературі як письменниця - завдяки своїм поемам, ессе та, звісно, «Листам з турецького посольства». Чимало того всього було опубліковано ще за її життя. А «Листи з турецького посольства» ще століття після неї надихали багатьох жінок подорожувати та вивчати нове.